Календар

Серпень 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лис    
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Архіви


Опитування

Чи сприяє реалізація постанови КМУ №996 покращенню рівня і якості суспільного діалогу в Україні?

Подивитись результати

Loading ... Loading ...

Ставайте громадськими експертами!


Партнери


Створено за підтримки

Статистика відвідувань

Відвідувачів сьогодні: 4
  • 25Бер2013

    У своїй більшості громадяни вважають, що зовсім не мають змоги впливати на стан справ у суспільстві: ані на загальнодержавному рівні (73% певні, що зовсім не можуть впливати, 15% – можуть певною мірою і лише 3% – можуть уповні); ані на рівні місцевому (відповідно, 67%, 15% і 2%), – такі дані дослідження Фонду “Демократичні ініціативи” ім. Ілька Кучеріва щодо можливості впливу громадян на політику. А за цьогорічними даними Інституту соціології НАН України та Фонду “Демократичні ініціативи” щодо показників довіри до інститутів влади, Україна посідає останні місця серед європейських країн.

    На фоні такої неспроможності громадян впливати на політику та низької довіри до інститутів влади складається суперечлива ситуація, коли з одного боку, декларуються наміри відкритості та залучення громадян до процесу ухвалення рішень, а з іншого боку зберігаються тенденції до одноосібного та закритого процесу розробки державних рішень вузьким колом держслужбовців. З цього випливає, що органи державної влади не розуміють принципів ухвалення та впровадження публічних політик.

    Підстави для залучення громадян до процесу ухвалення рішень випливають вже із самого поняття публічної політики. Тут варто розглядати термін “політика” з позиції її атрибутів та елементів. Зокрема, на думку австралійського науковця Ганни Колбеч, політика містить три центральні елементи: повноваження, експертне знання та порядок. [1]

    Повноваження полягають в тому, що політика затверджується та легітимізується уповноваженим на те органом, скажімо Кабінетом Міністрів України чи іншим центральним органом виконавчої влади. Ключовою позицією є те, що рішення має бути легітимним. Відповідно, для легітимізації певної політики, уповноважені органи державної влади повинні враховувати інтереси споживачів політики – громадян чи окремих суспільних груп – при визначенні проблеми політики та розробці відповідного механізму її вирішення. Звідси і виникає необхідність розроблення певних механізмів комунікації з представниками всіх зацікавлених груп, адже за умови одноосібного ухвалення рішення, політика буде впроваджуватися неефективно.

    По-друге, політика передбачає наявність експертного знання. Оскільки політика розглядається з позиції врегулювання конкретної суспільної проблеми, то виникає необхідність експертного знання як в сфері, яка стосується цієї проблеми, так і в тому, як її можна вирішити. Тут найбільш важливо залучати громадськість саме до визначення та ідентифікації проблеми, адже громадяни є безпосередніми споживачами процесу впровадження державної політики і найкраще можуть визначити ті сфери, в яких існують проблеми. Крім цього, також важливо наголосити на тому, що інтереси широкого кола громадськості акумулюються в певних суспільних організаціях, які можуть володіти експертним знанням щодо вирішення певної проблеми, а не тільки її виявлення. З огляду на це, органам державної влади важливо залучати до розробки рішення не тільки службовців, але і громадські експертні організації. Наприклад, організація, що системно займається проблемами медичної галузі, може запропонувати ефективніші шляхи вирішення певних проблем в галузі медичного забезпечення, ніж власне самі органи державної влади.

    Останнім елементом політики є порядок. Порядок означає наявність системи й узгодженості, а також зводить різні заходи в загальну систему. Відповідно до цього, рішення повинні прийматися узгоджено з іншими галузями політики, а також узгоджено між різними зацікавленими групами інтересів чи споживачами політики. Скажімо, питання реформування вищої освіти в Україні не може відбуватися без узгодження реформи з представниками вищих навчальних закладів, які є безпосередніми надавачами освітніх послуг, а також студентами, які є споживачами освітніх послуг. Щоб виробити загальну систему (освітню політику), необхідно проводити консультації та узгоджувати різні позиції. В протилежному випадку, зростає ризик суспільного спротиву намірам запровадити неузгоджену політику. Яскравим підтвердженням цьому є серія студентських мітингів проти освітньої політики чинного міністра освіти.

    Таким чином, вже із самого розуміння політики випливає необхідність налагодження діалогу між органами державної влади та представниками громадськості.

    Також варто наголосити на тому, що процес вироблення політики не є одним актом, а включає серію етапів. І тут важливо, щоб інтереси громадськості враховувалися на кожному етапі розроблення та ухвалення публічних рішень. Для кращої ілюстрації цього процесу скористаємося етапним підходом, або циклом політики, оскільки виникає потреба в певному способі зведення складної множини підходів до зображення процесу публічної політики, до зручніших форм.

    Згідно з цим підходом, процес вироблення політики є замкнутим колом і включає наступні цикли: визначення проблеми публічної політики, визначення альтернативних рішень, оцінка варіантів, вибір варіантів політики, впровадження та оцінювання.[2] Відповідно оцінювання – аналіз наслідків рішення – фактично є початком процесу визначення нової проблеми. Таким чином у процесі вироблення державної політики, після ухвалення певного рішення та його впровадження відповідними органами державної влади, йде процес визначення нової проблеми, тобто встановлення нового порядку денного. Важливо, щоб на кожному з етапів процесу вироблення публічної політики, органи державної влади передбачили певні форми залучення громадян до такого процесу.

    Також, в залежності рівня вагомості певного державного рішення, яке буде розроблятися та втілюватися органами державної влади, потрібно визначати рівень залучення громадян до ухвалення рішення. Якщо відбудеться дисбаланс між соціальною важливістю рішення та рівнем участі громадськості до його розробки, буде знижуватися рівень легітимності такого рішення, блокування з боку певних зацікавлених груп впровадження відповідного рішення, також можливі публічні виступи та акції громадської непокори (мітинги, демонстрації).

    У Кодексі кращих практик участі громадськості у процесі прийняття рішень, що був ухвалений на Конференції міжнародних неурядових організацій Ради Європи 1 жовтня 2009 року, зазначаються чотири рівні участі громадян у процесі ухвалення публічних політик: інформація, консультація, діалог та партнерство.

    Рівень “інформація” передбачає отримання громадянами інформації від органів державної влади та не потребує і не передбачає втручання або залучення неурядових організацій. Рівень “консультації” передбачає, що органи державної влади просять неурядові організації висловити їх думку стосовно конкретного політичного питання чи політичного процесу. Консультація зазвичай включає інформування неурядових організацій органами державної влади про поточний стан політичного процесу та прохання прокоментувати, висловити думки і відреагувати. “Діалог” передбачає двостороннє спілкування, яке ґрунтується на взаємних інтересах та потенційно спільних цілях, з метою забезпечити регулярний обмін думками. Його межі можуть варіюватися від відкритих громадських слухань до спеціалізованих нарад між неурядовими організаціями та органами державної влади.

    Найвищим рівнем залучення громадян є “партнерство”. Цей рівень передбачає делегування громадянам чи громадським об’єднанням певних повноважень на виконання частини робіт. Партнерство може здійснюватися на всіх етапах процесу прийняття політичного рішення і є особливо актуальним на етапах встановлення порядку денного або здійснення політики.

    Деякі дослідники виділяють ще один рівень залучення громадян до ухвалення рішення – “маніпулювання”. Цей рівень участі, відповідно до запропонованої класифікації, скоріше стоїть поза рамками і характеризується фактичною відсутністю участі, оскільки органи державної влади намагаються переконати громадян у єдиновірному способі вирішенні існуючої проблеми відповідно до пріоритетів самих державних органів.

    І в умовах такої невисокої довіри, для органів державної влади стратегічно важливо уникати маніпулятивних інструментів просування рішень, а виходити на максимально високий рівень залучення громадськості до процесу розробки політик, вести системний діалог зі всіма зацікавленими групами; державні службовці повинні вийти з ілюзії власної переваги у експертному знанні, перестати переконувати себе, що рішення, які ухвалюються без обговорення є за визначенням легітимними.

    Важливо залучати представників громадськості до процесу вироблення політики на всіх етапах. В тому числі і до оцінювання наслідків впровадження політики, а не зупинятися тільки на ідентифікації та формулювання проблеми для політики.

    В протилежному випадку рівень довіри населення як до самих рішень, так і до інститутів, які розробляють та впроваджують відповідні рішення, буде стрімко падати, а впровадження нових політик проходитиме неефективно. Намагання провести реформи будуть паралізовані, якщо громадяни не будуть включені у діалог при їх підготовці, не матимуть змоги висловити свої позиції щодо тих питань, які їх зачіпають безпосередньо. В такій ситуації, громадськість не матиме іншого виходу, ніж вдаватись до акцій публічного протесту, як єдиного способу впливу на формування порядку денного.

    Джерела:
    1. Колбеч Г.К. Політика: Основні концеп. суспільних науках / Пер. з англ. О. Дем’янчука. – К.: Вид. дім. “КМ академія”, 2004. – 125 с.
    2.  Парсонс В. Публічна політика: Вступ до теорії і практики аналізу політики: Пер. з англ. О. Дем’янчука. – К.: Вид. дім “КМ академія”, 2006. – 549 с.

    Іван Лукеря

    Додано Віктор Гарбар @ 16:57

    Переглядів 2 483
    1 vote, average: 5,00 out of 51 vote, average: 5,00 out of 51 vote, average: 5,00 out of 51 vote, average: 5,00 out of 51 vote, average: 5,00 out of 5 (голосів 1, оцінка: 5,00 з 5)
    Loading...

Коментування вимкнено

WP_Orange_Techno
  • геннадій Says:

    Політику можна розглядати як комплекс нормативно-правових актів, законів. А от що можна вважати законом? У цьому питанні на пострадянському просторі немає чіткого і адекватного визначення, яке б відповідало уявленням європейської спільноти. Мої пропозиції щодо визначення уявлення про закон зводяться до наступногого. 1. Не можна вважати законом те, що просто написано на папері і жодним чином не узгоджено з народом – джерелом влади. 2. Будь-який закон має право на народження тільки за ініціативою рядових громадян, тобто майбутній закон починає зароджуватись на самому низовому рівні суспільства. 3. Ініціатива рядових громадян щодо закону повинна проходити декілька стадій чи етапів роботи над законопроектом експертів, юристів, економістів, законодавців. 5. Кожний хто так чи інакше буде залучатись до роботи над законопроектом свої остаточні висновки повинен робити ТІЛЬКИ після їх узгодження з ініціаторами законопроекту. Таким чином, ініціатива про прийняття будь-якого закону повинна виходити від окремих громадян або груп громадян численністю не більше 20 чи максимум 50 осіб. Ці громадяни повинні відповідати таким критеріям: бути рядовими громадянами, серед них не повинно бути посадовців будь-яких органів влади аба місцевого самоуправління, вони повинні бути не молодше 18 років, дієздатні і все. Саме такі громадяни ініціюють законопроект за допомогою посередників-юристів, економістів, державних службовців чи інших експертів, які викладуть ініціативу на папір, узгодять з ініціаторами і передадуть на більш високий рівень розробки законопроекту: районний, обласний чи центральний. Всі розробники законопроекту працюють виключно над ініціативним законопроектом і свої висновки узгоджують із ініціаторами. Комітети Верховної Ради і сама Верховна Рада не можуть приймати закон без узгодження його з ініціаторами. Тільки в такому випадку закон буде дійсно закон, а не тестом на папері, тільки в такому випадку можна сподіватись на те, що такий закон буде виконуватись…

Theme Tweaker by Unreal